АРТ-ПЕДАГОГІКА ЯК ІННОВАЦІЙНА ТЕХНОЛОГІЯ ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОГО НАВЧАННЯ ТА ВИХОВАННЯ
Феномен та історичні джерела розвитку арт-терапії
Мистецтво, як форма суспільної свідомості, що акумулює та культивує систему світоглядних уявлень та ціннісних орієнтацій людства, є унікальним засобом впливу на особистість. Протягом тисячоліть тривають наукові дискусії про його роль у формуванні творчої, художньої та інтелектуальної особистості. Як специфічно-художня форма відображення світу, мистецтво неодноразово виступало засобом гармонізації душевного стану людини, було надійним джерелом духовного становлення особистості і розглядалося як обов’язкова компонента навчання та виховання молодого покоління.
Та мистецтво ХХ століття розсунуло межі своїх функціональних можливостей – з’являється „арт-терапія” – технологія цілеспрямованого використання мистецтва як засобу психотерапевтичного та психокорекційного впливу на особистість, яка ґрунтується на переконанні, що внутрішнє "Я” людини відтворюється у візуальних образах щоразу, коли вона малює чи займається ліпленням, не надто розмірковуючи над результатами своєї праці, тобто спонтанно, на відміну від ретельно організованої навчальної діяльності [4,с.217].
Вперше термін арт-терапія (art-therapy, дослівно означає "терапія мистецтвом”) був застосований британським художником Андріаном Хілом у 1938 році під час опису своєї роботи з туберкульозними хворими (тоді група художників і психіатрів США та Великобританії якраз зацікавилась можливістю використання мистецтва у терапевтичних цілях). Та перші паростки арт-терапії – лікування душі людської засобами мистецтва (образотворчого, музичного, хореографічного чи сценічного) – можна знайти ще за часів існування первісної людини. На думку багатьох дослідників, вже наскальні малюнки первісних людей відображали не лише розвиток культури та суспільного ладу свого часу, а й прагнення визначитись зі змістом людського існуванням та своїм місцем у цьому безмежному, такому прекрасному та, водночас, безжалісному світі.
Своєрідну роль відігравав в житті первісної людини рух – можливо, люди почали танцювати і використовувати рух як засіб комунікації ще задовго до виникнення мови, адже, не зважаючи на давно набуте вміння розмовляти, ми й досі розпізнаємо справжні, приховані почуття та емоції оточуючих нас людей саме за допомогою міміки та жестів.
Виникнення та наступний розвиток хореографічного та театрального мистецтв, ймовірно, пов’язаний із становленням перших релігійних уявлень первісних людей, оскільки звернення до духів та богів супроводжувалося цілими ритуальними дійствами, в яких надзвичайно оригінально переплелися всі види мистецтв – починаючи із розпису тіла, ритуального посуду та священних печер. Нашим предка була притаманна віра, що через вплив на частину предмета (кіготь, зуб тварини) чи його зображення вони впливають і на ціле, тож, зображаючи та наслідуючи тварин, імітуючи успішне полювання чи сутичку із ворогом, прадавні воїни-мисливці сповнювалися впевненістю та вірою у обов’язкову перемогу, не залишаючи місця для страху.
Використання музики первісною людиною теж носило характер переважно магічного впливу на сили природи. Звуки, що видавав маг, чаклун чи шаман, ударяючи ціпком по каменю або колоді у певному ритмічному темпі, який поступово пришвидшувався чи вповільнювався, викликали реакції не лише психічного, а й соматичного характеру. Ефективність впливу ритмічних звуків підсилювалася магічним співом та „грою” на первісних ударних музичних інструментах (барабанах, брязкальцях). В результаті виникла стійка віра в те, що спів та інструментальна музика є не лише засобом впливу на демонів і богів, а й ефективним способом лікування хвороб та загоєння ран [3].
Свідчення застосування музики із терапевтичною метою можна знайти, як стверджують психологи, у давньоєгипетських папірусах, давньогрецьких трактатах та, навіть, у текстах Біблії. У Давньому Єгипті, наприклад, за допомогою музики зціляли душевнохворих, катаючи їх у човнах по Нілу й заспокоюючи при цьому грою на музичних інструментах. Давні китайці вважали, що музика рятує від усіх недуг, навіть непідвладних лікарям, а в одному із племен Східної Африки існував звичай, щоб лікар приходив до хворого із маленьким дзвіночком в руці, у який він час від часу мелодійно дзвонив.
Особливо великого значення надавали мистецтву у житті як кожної людини окремо, так і суспільства в цілому, мудреці та філософи античності. Піфагор, наприклад, розробив цілу науку про евритмію. Це слово означало здатність людини знаходити правильний ритм в усіх життєвих проявах, тобто не лише у співі, танці чи грі на музичному інструменті, а й в думках, вчинках та розмові. Саме через знаходження правильного ритму антична людина, на думку Піфагора, могла увійти у ритм життя свого міста, а потім – і у ритм світового цілого – Космосу. Окрім того, Піфагор вважав, ніби кожна планета під час свого обертання навколо Землі утворює тон певної висоти. Висота цього звуку змінюється в залежності від швидкості руху планети. Таким чином, зливаючись, небесні звуки формують "гармонію сфер”, що теж відповідно впливає на самопочуття людини.
За свідченням учнів, Піфагором були встановлені мелодії та ритми, за допомогою яких можна було відповідно впливати на душі молодих людей. Ці мелодії були спрямовані проти некерованої пристрасті та смутку, проти дратування, гніву чи інших психічних розладів. Одним із відомих подвигів Піфагора є угамування грецького юнака, який вирішив підпалити дім своєї невірної коханої. Філософ наказав флейтисту, який випадково знаходився поруч, зіграти мелодію в певному ладі, чим і приборкав гнів нещасного.
На думку іншого грецького філософа – Платона, могутність та сила держави значною мірою залежить від того, яка музика лунає в ній. Для держави, вважав Платон, немає гіршого способу руйнування моралі, ніж відхід від скромної та сором’язливої музики. Саме через розпусні ритми та лади проникає в людські душі та серця розпуста. Бо музика здатна формувати душі у відповідності із характером свого звучання [3].
Вплив мистецтва на внутрішній світ людини вивчав і Арістотель. Саме ним була розроблена теорія катарсису, відповідно до якої в душі глядача та слухача древньогрецької трагедії відбувалося звільнення від афектів за рахунок переключення із власних (егоїстичних) проблем на проблеми інших людей або й цілого суспільства.
І, нарешті, не можливо не згадати про свідчення безмежного впливу музики на душу людини – міф про Орфея та Еврідіку:
… Під Орфеєвими пальцями срібні струни кіфари ніжно й ласкаво бриніли. Співав же він так, що зачаровував навіть диких звірів, а дерева і скелі підступали ближче послухати той спів. Замовкали тоді галасливі птахи, вщухали буйні вітри, морські хвилі лагідно лягали на берег, і вся природа завмирала, слухаючи божественного співця …
Традиції лікувального використання мистецтва в греків запозичили римляни, епохи змінювали одна одну, держави народжувалися і вмирали, та незмінним залишався той невидимий і водночас такий вагомий зв'язок між людиною та мистецтвом, яке тисячоліттями вважалось для людей джерелом насолоди. Проте цілеспрямоване лікування за допомогою мистецтва – феномен відносно новий.
У процесі розвитку арт-терапії увага психотерапевтів переважним чином була спрямована на символізм продуктів образотворчої діяльності, оскільки цінність використання мистецтва в психотерапевтичних цілях полягає саме в тому, що з його допомогою можна на символічному рівні безпечно вивчати найрізноманітніші почуття та давати можливість їх вияву, оскільки саме невербальні засоби часто є єдиними можливими для вираження і просвітлення сильних переживань.
Художня творчість допомагає зрозуміти й оцінити свої почуття, спогади, образи майбутнього, знайти час для відновлення життєвих сил і спосіб спілкування із собою. Тому арт-терапія – це технології створення та використання різних творів мистецтва з метою передачі почуттів, емоцій та інших проявів психіки людини; це інструмент для дослідження і гармонізації тих сторін внутрішнього світу людини, для вираження яких слова не підходять.
Використання терапії творчістю у роботі з дітьми дає надзвичайні результати, адже процес творення (не за вимогою, не за зразком) завжди приносить радість, і це вже важливо не залежно від того, народжується ця радість в глибинах підсвідомості чи є результатом розуміння можливості порозважатися чи навіть покепкувати.
До питання використання арт-педагогіки в освітній сфері
Сучасний соціокультурний простір України характеризується втратою національних культурних традицій, зміною загальносуспільних духовних орієнтирів, деформацією цінностей сімейного виховання, засиллям псевдокультурних, агресивних та антигуманних тенденцій у засобах масової інформації. Це все значною мірою утруднює процес виховання молодших школярів, оскільки засвоєння базових ціннісних орієнтацій відбувається в умовах постійного вибору між тим, що декларується в сім’ї, пропагується соціальними інститутами (дитячий садок, школа) та транслюється засобами масової інформації. Наявність ціннісних суперечностей у найближчому соціальному оточенні дитини призводить до зниження моральних критеріїв у її свідомості та поведінці, зростання тривожності, внутрішньої напруги, виникнення стресових та дезадаптивних станів.
В умовах соціокультурної кризи питання гуманізації освітнього простору набувають першочергового значення. Завданням педагогів має стати організація навчально-виховної взаємодії вихователя та вихованців, орієнтованої на особистість як найвищу цінність сьогодення.
Художньо-творча діяльність – це делікатна можливість спостерігати за дитиною в процесі спонтанної творчості, наблизитися до розуміння її інтересів, цінностей, відчути її неповторність та унікальність. Тут виховний, розвивальний, діагностичний і корекційний процеси протікають водночас завдяки захоплюючій спонтанній діяльності, в результаті якої налагоджуються емоційні, довірливі комунікативні контакти між дорослим та дитиною, пізнаються закони ефективної соціальної взаємодії.
Забезпечуючи динамічну систему взаємодії між дитиною, продуктом її образотворчої діяльності і дорослим (психологом, педагогом, вихователем) та маючи міждисциплінарний характер, арт-терапія здатна не лише здійснити терапевтичний чи корекційний вплив на психічний та фізичний стан дитини, а й реалізувати основні функції освіти: виховну, розвивальну, діагностичну, корекційну, соціалізуючи, психогігієнічну тощо. Таким чином, на перетині століть науковці констатують формування нового, педагогічного напрямку арт-терапії – арт-педагогіки – що може стати інноваційною, здоров’язберігаючою технологією особистісно орієнтованого навчання та виховання.
Арт-педагогіка передбачає передусім роботу із здоровою особистістю шляхом організації живого конструктивного союзу дитини/дітей та дорослого у культуротворчому мистецькому просторі з метою реалізації наступних освітніх завдань:
Ø розвиток емоційно-вольової сфери школярів;
Ø розвиток креативності як здатності до творчості та потреби до творчого самовираження;
Ø психогігієна (турбота про емоційний та психічний стан школяра – зниження внутрішньої тривожності та агресії, оволодівання навичками емоційної саморегуляції засобами художньо-творчої діяльності тощо);
Ø формування позитивної „Я-концепції” молодшого школяра на основі самопізнання та самоприйняття;
Ø забезпечення соціокультурної адаптації школярів (оволодівання поведінковими моделями у відповідності до соціально прийнятних морально-етичних норм, формування комунікативної культури та розвиток емпатійних вмінь молодших школярів);
Ø гармонізація особистісного розвитку учнів в контексті тріади „природа – я – соціум”.
Спробуймо охарактеризувати організацію арт-педагогічної роботи в умовах навчального закладу. Будь-які тренінгові заняття (психотерапевтичного характеру) психологи радять проводити в групі до 15 чоловік. Це є доцільним, якщо такі заняття проводитиме практичний психолог чи соціальний педагог із групою учнів, зібраних з різних класів. Якщо ж заняття з елементами арт-терапії та арт-педагогіки проводитиме класовод-вихователь з метою більш глибокого вивчення внутрішнього світу своїх вихованців та формування міцного, дружнього дитячого колективу в результаті спільної художньо-творчої діяльності, то цінність арт-педагогічної роботи полягатиме саме у такій діяльності.
В умовах стандартної класної кімнати з метою організації своєрідного арт-терапевтичного простору увагу варто зосередити на організації двох робочих зон. Перша зона, на думку Л.Лєбєдєвої, включатиме особисті робочі місця школярів (парту і стілець) для індивідуальної творчості, а друга – вільну від меблів частину класу, в якій легко можна було б пересуватися, рухатися чи навіть танцювати. Професійні арт-терапевти радять мати і "спецодяг” (фартух та нарукавники) для занять із використанням фарб, щоб знизити тривожність молодших учнів у зв’язку з можливістю забруднитися [2].
Необхідними матеріалами для організації та проведення заняття є:
Ø олівці, фломастери, кольорова крейда, пастель, сангіна, художнє вугілля, акварель, гуаш;
Ø пензлі різних розмірів, палітра, баночки з водою, губка (для зафарбовування великих площ);
Ø папір різного формату, кольору та відтінку, щільності та текстури;
Ø картон, фольга, клей, скотч, ножиці, нитки, мотузки, клаптики тканини;
Ø серветки, ганчірки та скатертини тощо.
У роботі над колажами можуть знадобитися старі журнали, рекламні буклети, репродукції чи фотографії. На деяких заняттях можна використовувати пластилін (використання глини та спеціального тіста навряд чи буде зручним в школі), пісок з мініатюрними фігурками, різноманітні природні матеріали для створення об’ємних композицій.
Враховуючи, що метою заняття є досягнення певного терапевтичного ефекту, вчителям, на думку фахівців, варто відмовитися від багатьох традиційних прийомів роботи, що зазвичай використовуються на уроках:
Ø недопустимі команди, накази, вимоги та примуси;
Ø дитина сама може вибирати для себе ті види та зміст роботи, зображувальні матеріали та власний темп, які їй підходять;
Ø учень може відмовитися від виконання деяких завдань, вербалізації своїх почуттів та переживань, колективного обговорення тощо (способи включення учнів у роботу багато в чому залежать від педагогічного такту та майстерності вчителя);
Ø дитина може лише спостерігати за роботою товариша або займатися чим-небудь за бажанням, якщо це не суперечить соціальним та груповим нормам;
Ø заборонена оцінка суджень, критика та покарання [2].
В структурі кожного арт-терапевтичного заняття повинні чітко прослідковуватися дві складові частини. Перша – невербальна, творча, неструктурована, де основним видом діяльності є сам процес творчості. Друга частина – вербальна інтерпретація створених зображень, асоціацій, емоцій та почуттів, що виникали в процесі роботи. Таким чином, структура арт-терапевтичного заняття повинна складатися з наступних етапів:
1. Налаштування на роботу ("розігрів”).
2. Активізація різних чуттєвих сфер (зорової, слухової, смакової, нюхової, тактильної, кінетичної) та актуалізація візуальних, аудіальних і кінестетичних образів (як варіант – застосування елементів медитації у поєднанні із музичним супроводом).
3. Індивідуальна творча робота.
4. Етап вербалізації.
5. Заключний етап – рефлексивний аналіз [2].
Перед тим, як перейти безпосередньо до опису арт-педагогічних технік, що з успіхом можуть використовуватися у навчально-виховному процесі сучасної школи, підсумуємо, що, на відміну від занять образотворчим мистецтвом (спеціально організованої діяльності з навчання малюванню чи рукоділлю), використання арт-педагогічних методик мають спонтанний характер, а наявність художніх талантів чи спеціальної підготовки не відіграє значущої ролі. Під час проведення таких занять важливим є творчий акт, як такий, та особливості внутрішнього світу творця, що виявляються у результаті втілення цього акту.
Таким чином, арт-педагогіка виходить за межі традиційної мистецької освіти і спрямована на формування позитивної „Я-концепції” та системи ціннісних орієнтацій школярів. Та все більшої актуальності набуває питання підготовки майбутніх учителів, практичних психологів та соціальних педагогів до реалізації психокорекційного, психотерапевтичного, розвивального та виховного потенціалу арт-педагогіки як інноваційної, здоров’язберігаючої технології особистісно орієнтованого навчання та виховання, що здатна забезпечити гармонійне формування особистості дитини через художньо-творче самовираження, самопізнання та самореалізацію.
Література:
1. Вознесенська О. Особливості арт-терапії як методу // Психолог. – 2005. - № 39. – С. 5 – 8.
Лебедева Л.Д. Арт-терапия в педагогике // Педагогика. – 2000. - № 9. – С. 27 – 34.
2. Петрушин В.И. Музыкальная психология.- М.: ВЛАДОС, 1997.- 384с.
3. Рудестам К. Групповая психотерапия. – Спб.: Питер, 2000. – 384 с.
Надзвичайно цікаво! А Ви давно цим займаєтесь?
ВідповістиВидалити